Шляхами подвигу і слави наших батьків і дідів

Історична пам’ять та національна свідомість є чистим джерелом духовності і культури народу. З кожним роком історики знаходять факти підтвердження все більших і, що сумно, реальних цифр кількості загиблих у війні 1941 – 1945 років. Часто , широко пропагуючи певні історичні події, ми забуваємо про місце окремої людини у вирі життя. Розкриття маловідомих історичних фактів дає змогу встановити місце такої великої трагедії, як Велика Вітчизняна війна, в житті пересічної сім’ї. Минуло 65 років з того часу як закінчилася війна, а спогади про той далекий час живуть у пам’яті родин наших учнів.

* * *
У прабабусі учениці 8 – Б класу Семелітко Оксани з боку батька з війни не повернулося двоє її братів. Один, Бондаренко Микола Григорович , пройшовши бойове випробування зв’язковим диверсійно-розвідувального загону "Іскра”, загинув, визволяючи Карпати, і ім’я його вибито на мармуровій плиті Меморіалу Слави в нашому місті. Могили другого, Бондаренка Федора Григоровича, не знає ніхто, так, як його місцем служби було невеличке містечко Брест на західному кордоні Білорусії, яке з перших хвилин війни прийняло на себе ворожий удар.

Семелітко Федір Іванович, прадід з боку батька, разом з фронтовими друзями-піхотинцями пройшов від Києва до річки Волги, а потім переможною ходою до міста Будапешт. А після війни аж тридцять років очолював тракторну бригаду с. Ріжки.

Двічі був у полоні і втікав звідти ще один прадід, також піхотинець, Криворучко Мефодій Кирилович. Це він отримав свої бойові нагороди в "штрафбаті” за те, що говорив правду у вічі. Дійшов зі своїми друзями до Будапешту.

А прабабусі Ніщименко Федорі Євменівні з боку моєї мами, що проживала в с.Софіївка Богуславського району, прийшла похоронка на її чоловіка Ніщименка Олександра Титовича аж у серпні 1944 року про те, що він пропав безвісти в серпні 1941 року. А він до війни був зоотехніком, очолював сільську раду. І прийшлося прабабусі самій піднімати на ноги дітей – мою прабабусю та її брата.

Марко Степанович Білоус (рідний брат бабусі Яцевської Анжели, учениці 6-А класу) народився в с. Лук’янівці Таращанського району у 1921 році. Мати його, Наталка, або ще її звали Степаниха, була дуже мудрою жінкою, все життя працювала на землі, та й дітей своїх до роботи привчала. Сім’я була чималенька. Голова сім’ї дід Степан дуже рано овдовів, а з моєю прабабою Наталкою створив другу сім’ю . В цьому шлюбі народилися Марко (1921р.), Неля (1924 р.), Олексій (1928 р.).

У 1939 році Марко пішов в армію. Мати за ним плакала, відчуваючи, що сина більше не побачить, але він заспокоював її.

Зі спогадів рідної сестри Нелі «Марко ріс роботящим, слухняним хлопцем, допомагав в усьому батькам, давав раду меншим братові та сестрі. Була хоч і меншою, але його добре пам’ятаю. Коли був брат в армії , на адресу батьків приходили подяки за хорошу службу сина. Кожний житель чекав на Марка, адже той працював до армії сільським листоношею.”

Зі спогадів матері Марка – Наталі, переказаних Яцевською Людмилою Володимирівною.

«В хаті завжди на стіні висів портрет сина у військовій формі. Баба Наталка довго ждала – виглядала його, чекала звістки, якої так і не діждалася від нього. А коли по радіо звучала пісня "А льон цвіте...”, то завжди плакала. В кінці війни прийшла похоронка, в якій повідомлялося, що Білоус Марко Степанович помер у 1941 році від тяжких ран, які отримав у бою з фашистами.

 Останній свій спочинок він знайшов в Санкт– Петербурзі, колишньому Ленінграді на Піскарьовському кладовищі. А в селі Лук’янівка, на його батьківщині, на одній із меморіальних плит, біля пам’ятника загиблим воїнам, викарбовано його прізвище.»
* * *
Унікальні документи з сімейного архіву представив учень 6 – В класу Оверчук Олексій: фронтові фотографії, та фото повоєнних років, довідки з військового госпіталю, листи з фронту свого прадіда Зарваського Олексія Опанасовича.

Зарваськоий Олексій Опанасович народився 17 березня 1920 року в с.Луги на Вінниччині, мріяв стати пілотом, але ця мрія не здійснилася, хоча й пройшов відбір у авіаційне училище. Перший день війни Зарванський О.О. зустрів на світанку 22 червня 1941 року біля Бреста. У складі ІІ Українського фронту пройшов важкими шляхами війни, як піхотинець, артилерист, танкіст, стрілок, був у партизанському загоні. Визвольним маршем пройшов Румунію, Польщу, Болгарію, Югославію, Угорщину. У свій день народження, 17 березня 1945 року, був тяжко поранений. Після війни Зарванський закінчив Вінницький педагогічний інститут і все життя присвятив навчанню та вихованню дітей.

  Прадід Гороховського Владислава, учня 7-В класу, Даценко Віктор Степанович народився 12 листопада 1920 року в с.Чапаєвці Таращанського району. Всю війну Віктор Степанович був водієм на ГАЗ – 21, перевозив боєприпаси через мінні поля та вивозив поранених з поля бою, брав участь у визволенні Києва, Одеси, Керчі, Тавризу, Ірану, Варшави, Берліну. Демобілізувався у травні 1946 року, ще рік служив у Німеччині.
* * *
Не обминула війна і родину учня 7-В класу Шеремета Андрія.

"Про ті страшні роки мені розповідали мої дідусь з бабусею. Хоч вони і народилися в роки війни, але їхні батьки, рідні воювали з німецькими загарбниками.

Мій прадід Максим, тато мого дідуся, загинув у перші дні війни. В похоронці написано, що пропав безвісти. Мій дідусь народився вже після того, як мама одержала похоронку. Коли німці відступали, його мама переховувалася з дітьми у погребі, а німці хотіли кинути туди гранату.

Бабасин тато, мій прадід Пустовіт Григорій Федорович, пройшов майже всю війну. Приймав участь в обороні Сталінграду. В одному з боїв був тяжко поранений. Вісім місяців пролежав у госпіталі в Баку, йому тричі робили операцію, бо була гангрена, а потім ампутували ліву ногу. Він , навіть, не міг носити протеза. В правій нозі також носив осколки. Прожив прадід 85 років, з них 45 – ходив на милицях .

 Брат моєї бабусі, Пустовіт Дмитро Григорович загинув на війні. Йому було лише 19 років. Хотів після закінчення школи стати військовим. У вісімнадцять його призвали в армію, рік навчався на кулеметника, а потім пішов на фронт. Загинув він під Варшавою, коли вже йшла визвольна війна. Там і похований в братській могилі. Мати його щодня згадувала і плакала.”
* * *
Коли розпочалася війна прабабусі учнів гімназії Скаби Артема та Поліни Даценко Анастасії було 20 років. Село Велику Вовнянку Таращанського району німці не бомбили, особливої шкоди її жителям не завдали. Жили німці в школі, ходили по селу збирали курей, яйця. У серпні 1941 року, коли радянські війська терпіли поразки на всіх фронтах, настав час збирати урожай. Коней майже не було, тому доводилося у косарки запрягати молодих биків та корів, яких треба було привчати до такої роботи, інакше прийшлося б збирати в ручну. Обмолочений хліб забирали німці, залишаючи людям потроху. Тому у ночі люди виходили на поля і збирали колоски. Якось бабусину сім’ю застав на полі вночі поліцай, все зібране було ним підпалене, від п’яного поліцая вдалося втекти. Також бабуся згадує про якогось Гібеса - надзвичайно жорстокого гітлерівця, який приїздив з Таращі й наганяв страху не тільки на селян, а й на своїх солдат.

У 1942 році до Германії забрали брата Гришку, йому було 16 років. Таких як він везли на конях, а люди йшли слідом до краю села - далі йти не дозволялося. У Таращі молодь з усіх сіл зібрали і товарним потягом вивезли до Німеччини. Кому довелося повернутися, розповідали. Що по приїзду туди, їх оглядали багаті німці і розбирали собі по маєтках, решту - відправляли на заводи. Гришка потрапив до хазяїна, у якого були і корови, й коні, і машина – молотарка. Робити доводилося тяжко, після хвороби хазяїн перевів його на легшу роботу. Якось у ночі місто Гессен бомбили американці і Гришка загинув. Бабуся пам’ятає , що коли ця звістка прийшла в їхню сім’ю, то мати дуже плакала і все казала: "Може він якої помочі просив під завалищами...”. З того часу їхня мати, яку звали Афанасія , якій було всього 47 років сильно затужила, поболіла і померла у 1944 році. А батько помер у 1945 - му, йому виповнилося 51 рік.

Ще бабуся Настя пам’ятає як наприкінці війни до села прилетів літак і сів на вигоні. Діти всі поприбігали, роздивляються. З літака вийшло три чоловіка й, показуючи на бабусину хату, запитали у дітей чи є там хто живий. Як вияснилося, вони прилетіли спеціально до матері Афанасії, щоб вона підтвердила і дала розписку, що переховувала льотчика. Ті чоловіки виясняли чи він не дезертир.

Зараз Даценко Анастасії Михайлівні 86 років. Про війну згадує трохи черство без особливих емоцій, мабуть розуміючи набагато більше, ніж передала нам.

Прадідусь Даценко Василь Васильович на фронт потрапив у 21 рік. Служив рядовим розвідником 2 зенітної батареї 692 артилерійського полку 240 стрілкової дивізії 40 армії 2 Українського фронту. 25 листопада 1944 року нагороджений орденом Червоної зірки за виконання інтернаціонального обов’язку під час перебування у партизанському загоні, за допомогу у розмінуванні полів. У останні воєнні місяці, у зв’язку з пораненням , служив поваром.

  Крім ордену, подяк, грамот від Сталіна, дід привіз додому нагороду – велосипед. Гарний, якісний стальний кінь ще довго був йому другом у мирний час. Помер наш дід Василь у 53 роки, залишивши після себе світлу пам’ять місцевого «Василя Тьоркіна», який багато читав, грав на інструментах, був гарним сім’янином і люблячим батьком.
* * *
Прадід учениці 7-В класу Чави Наталії Чава Андрій Іванович, народився в с.Велика Березянка. У кінці 30-х років, пройшовши строкову службу в армії, одержав звання офіцера запасу. Перед війною працював бухгалтером у місцевому колгоспі, а в кінці травня 1941 року його, як і багатьох чоловіків, забрали на військову перепідготовку. Це був час, коли щойно народився її дідусь Толя, який жодного разу в житті не бачив свого батька. У цій сім’ї кажуть: «Забрали на сорок день, а пішов навіки». Прадіда Андрія, як грамотну освідчену людину, призначили командиром. Під час війни односельчани бачили його в с. Лука, коли перед наступом він напував коней і ще відомо, що він воював під Вінницею. А у 1942 році прийшла звістка, що він пропав безвісти.

Дідусь Анатолій Андрійович довгий час розшукував свого батька через військові архіви, газети та через телебачення по програмі «Відгукнись , товаришу». Друзі прадіда Андрія на початку 80 – х років віднайшли газету «За Родину», в якій була надрукована стаття, про подвиг Чави А. І., який героїчно тримав оборону і був нагороджений орденом.

Ще один прадід, Вірко Іван Михайлович, народився в с. Велика Березянка у багатодітній родині. За свій вік прожив революцію та три війни: громадянську, фінську та Велику Вітчизняну, встановлення Радянської влади та Горбачовську «перебудову». За свій поважний вік працював на різних роботах, але найбільше односельчани пам’ятають його, як знаного на всю округу закрійника і шевця.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, прадід також пішов воювати. В перші роки війни, коли ворог вів наступальні операції, а бійці Червоної Армії були слабо озброєні, багато солдат потрапляло в полон. Так під Каневом потрапив у полон і мій прадід. Але, будучи сильным духом, вів втік із полону, при цьому вивівши з нього ще кілька людей, в тому числі і малих хлопчаків.

… А тим часом лінія фронту просунулася далеко на схід і дід, як багато інших, повернувся додому. У 1943 році, коли бої велися на Україні, прадід знову пішов на війну. І в цей період він був тяжко поранений, і у 1944 році його комісували. Осколок, який влучив йому в шию, залишився у нього в тілі на все життя.

Майже кожна сім’я має родичів, одного чи декількох, які загинули у Великій Вітчизняній війні. Так і сім’я учениці 11 – А класу Нечипоренко Анни має таких рідних. ЇЇ прадід, тато бабусі Валентини, Дмитро Олексійович Пилипченко, воював і загинув у місті Долина, Івано-Франківської області. Посмертно йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. У місті Долина є братська могила в якій поховано багатьох полеглих у боях за визволення Франківщини, в тій же могилі поховано і двох Героїв Радянського Союзу, один з них мій прадід, Пилипченко Дмитро Олексійович.

В часи Радянського Союзу, в місті Долина, школа №4, носила ім’я Героя Радянського Союзу ПилипченкаД.О. Біля центрального входу школи установлено бюст Герою. В ті часи, кожного року на День Перемоги дружина, дочки та внуки, на запрошення місцевої влади, відвідували могилу чоловіка, батька та дідуся, проводили зустрічі з учнями школи. Тепер могилу відвідуємо рідше. Прабабуся померла в 1996 році, три доньки Валентина, Ніна та Олена мають уже шанований вік ( наймолодшій, Олені -70 років). Тому могилу відвідує тепер молодше покоління, внуки. Нещодавно мій тато побував на могилі свого дідуся-героя. Він зустрівся з працівниками коли №4, поклав квіти до братської могили. І в нашому місті також є вулиця, яка носить ім’я Пилипченка.
* * *
Здобували перемогу наші співвітчизники не тільки на фронті, а й в тилу. Так прадід Яни та Ярослава Григоренків у 1939 р., після служби в армії , як молодий та енергійний механік був відправлений на укріплення західного кордону. Невдовзі почалася війна. Григоренка Миколу Григоровича забрали в тил на Урал на військовий завод, який виготовляв зброю для фронту. На Урал їхали в товарному потязі два тижні, в голоді і холоді, ділилися шматком хліба і що в кого було. Поселили його з товаришем в м. Касяі Челябінської області, у бараці на трьохярусних дощатих лежаках. Помитись не було де – годували вошей. Біля станків працювали майже добу. Багато хто не витримував і помирав біля станка. З часом Григоренку Миколі пощастило: йому дали грузовик і він перевозив зброю на фронт. По дорозі траплялися ліси і поля. Він міг десь знайти ягід, гриби, картоплю. На заводі його всі чекали, що він щось привезе. Напівголодні робочі їли баланду (рідна вода, де-не – де попадалося крупа). Були й такі, що тікали на фронт, бо ж там давали пайок. Ходили по полях і базарах, допомагали людям, а ті в свою чергу давали їм пообідати.Дідусь ще три роки після війни працював на заводі. За свою самовіддані працю був нагороджений медаллю "За доблесній труд в Великой Отечественной войне 1941 – 1945 г.г.”