Духовні аспекти історичного минулого Таращанщини

Матеріали науково практичної конференції
27 квітня 2007 року

Цілі і задачі конференції

Виступ Цюренко О.П.                           Презентація

Більше двохсот років рідне нам Правобережжя належало могутній державі Речі Посполитій, утвореній в результаті унії Литви і Польщі. Логічним продовженням унії державної стала унія церковна. Спроба об’єднати поляків-католиків і українців-православних у єдиний народ була здійснена у м.Бересті у 1596 році. Так постала нова греко-католицька церква, яка підпорядковувалась Римові. Уніатська церква всі православні храми та монастирі захоплювала собі.

«Тепер усім правили поляки, а українці ні в чому не мали голосу» - так писав про ці часи відомий український історик М.С.Грушевський.

На початку ХVІІІ ст.. Річ Посполита втратила свою колишню могутність. А в 70-90-х рокахХІХ ст.. Австрія, Росія і Прусія здійснила три поділи Польщі і ця держава перестала існувати.

Згідно другого поділу Польщі в 1793р. частина земель Правобережжя були включені до складу Російської імперії. Самодержавство розглядало Україну як складову частину Росії. Тому вже в 90-х роках ХVІІІ ст.. на території Правобережжя були поширені російські закони, введені регулярні війська, територію поділено на генерал-губернаторства, губернії, повіти, стани. В 1801р. – Тараща стає центром повіту. Проводилась жорстока колонізаторська політика, повна русифікація.

Етнічний склад населення Правобережжя був різний: українці, росіяни, болгари, татари, євреї. До речі, саме євреї в кінці ХІХст. становлять 80% міського населення Правобережжя і були відомими підприємцями. Українці були переважно селянською нацією. Тому провідним сектором економіки була аграрна сфера. 70% землі було в руках поміщиків, селяни перебували в кріпацтві, гніт був тут непосильний. В середині ХІХ ст.. почався процес розшарування селян, розвитку ринкових відносин. Відомі українські капіталісти-підприємці Терещенки, Семеренки, Яхненки, Бродські та інші були відомими цукрозаводчиками і меценатами.

Перший цукровий завод збудовано в 1824 р. в Канівському повіті Київської губернії, а наш Луганський – в 30-х роках ХІХ ст.. Через наші землі проходили і чумацькі шляхи. Вони – чумаки, привозили сіль, хліб та інші товари. Цей промисел занепав у другій половині ХІХ ст.., коли почали прокладати залізниці, будувати заводи, фабрики.

Частиною Київської губернії був і наш Таращанський повіт, про який іде мова далі.

Моральні аспекти громадського життя таращан у ХІХ столітті

Виступ Скаби Л.П.

Благодійництво здавна вважалося однією з почесних і важливих доброчесностей. З прочитаних стародавніх документів можна зробити висновки про те, що завжди, в різні часи були люди, для кого благодіяти було досить важливо.

Так, вивчаючи зазначені історичні часи, зустрічаємо приклад матеріального благодійництва російської імператриці Катерини II, яка отримала повідомлення від київського митрополита Ієрофея про убогий стан 150 церков Південної Київщини – колиски вітчизняного православ’я й наказала перешити 35 тисяч своїх суконь на ряси для священників. Тоді кілька найдорожчих червоних святкових риз надійшло і в Свято-Георгіївський храм. Це був час кінця вісімнадцятого століття, коли Київщина перейшла від католицької Польщі до православної Росії.

Приклад імператриці наслідували й мешканці Таращі. В описі 1823 року зазначалися зелені ризи з відливом, подаровані міщанином Лимаренком; чорні плісові ризи, пожертвувані до храму казначеєм Петровським.

Прихожани неодноразово благодіяли на ремонт своїх храмів. На підтвердження цього можемо прочитати лист о.Григорія Шехновського київському митрополиту Серапіону:

"Любящие Благолепие храмов Божьих, узнав о намерении к возобновлению приходской Георгиевской церкви зделанием на ней новой аглицкого белого железа крыш, ибо бывшая на ней до сего времени деревянная совсем обветшала, решились быть вкладчиками и пособить денежным подаянием – лишь бы имена их в книге были записаны для всегдашнего поминовения”. Тоді міщани зібрали близько тисячі карбованців і побудували новий дах.

А це факти на підтвердження того, як мicькa влада та прихожани вважали своїм святим обов'язком будувати нову Свято-Георгіївську церкву, бо та - стара й тісна. У 1837 р. мicький староста Прокiп Мороз, громадський уповноважений Андрiй Мовчановський та церковний староста Влас Горбуненко надiслали до київського митрополита Фiларета (Амфiтеатрова) наступне прохання (переклад з росiйської мови): "Його Iмператорської Величностi манiфестом, виданим у 13-й день грудня 1831 р., повелено приступити до

приведення у гiдний вигляд православних церков у державних маєтках на казенний кошт. В нашому ж мicтi Таращi здавна збудована дерев'яна Георгіївськa соборна церква є тiсною; у нiй в днi святковi та недiльнi ледве помiщаєrься третина народу, а iншi прихожани залишаються поза церквою i нечують церковного читання та спiву. Пiд час же дощової чи холодної погоди люди потерпають ще бiльше.

Ми ж по неврожайностi хлiба протягом кiлькох минулих pоків перебуваємо в крайнiй бiдностi i не маємо змоги збудувати собi бiльшу кам'яну церкву - та й нинi iснуючу дерев'яну церкву, що вимагає оновлення фундаменту та iконостacy, вiдремонтувати не в силах. Тому, Ваше Високопреосвященство, покiрно просимо, зваживши на необхiднiсть в м. Таращi нової i бiльшої соборної церкви, архiпастирськи, де слiд, поклопотати про видiлення бюджетних коштiв на вищеозначений предмет”.

Незадовго до цього росiйський iмператор Микола I особисто побував у Таращi (в 1835р.) i ознайомився, зокрема зi становищем православних xpaмів у нашому краї. Монарха вразило те, що на Київщинi, де мешкали переважно православнi крiпаки, були великi кам'янi католицькi костели i зовсiм не вражаючi своїми розмiрами православнi дерев'янi церкви. В одному з указiв Миколи I зазначалося: "Стан, в якому перебувае бiльша частина православних церков у захiдних губернiях, звернув особливу Мою увагу. Визнаючи йоro невiдповiдним нiякiй пристойностi i, маючи на увазi, що бiльшiсть населення в деяких з цих губернiй належить до панiвної православної вiри i що в одних i тих самих селищах iснують i величезнi храми римо-католицькi, i руїни наших православних церков, Я визнав за необхiдне вжити рiшучих заходiв до приведення ocтaннix у належний вигляд”.

3 державного бюджету Росiйської iмперiї були асигнованi чималi кошти для побудови та оновлення православних церков Київщини, Подiлля, Волинi. Разом з цим монарх повелiв губернськiй владi вишуковувати мiсцевi джерела асигнування розвитку церковного будiвництва.

Київський митрополит Фiларет (Амфiтеатров), ознайомившись i з iмператорським указом, i з проханням таращанських прихожан, визнав цiлком логiчним будiвництво В повiтовому центрi Таращi кам'яного собору. До міста було негайно вiдряджено відомого росiйського apxiтeктopa В.Iконникова, яий мав засвiдчити стан Георгіївського собору i скласти проект нового храму. Apxiтектop вельми швидко впорався з поставленим завданням i незабаром новий проект було надiслано на затвердження до Санкт-Петербурга. Владика Фiларет (Амфiтеатров), зi свого боку, направив до росiйської столицi листа, у якому визнавав за необхiдне будiвництво у Таращi нового храму.

В Санкт-Петербурзi з приводу цього звернення вiдбулося засiдання Священного Синоду Росiйської iмперiї, до складу якого входили найавторитетнiшi митрополити i архiепископи держави, Синод, "визнаючи прохання мешканцiв м. Таращi заслуговуючим на увагу", виявив свою "згоду на побудову там замiсть iснуючої дерев'яної нову кам'яну церкву". В синодальнiй пocтaновi зазначалося, що оскiльки Тараща є повiтовим центром, "то не лише достойно, але й необхiдно iснування тут кам'яноro собору, як споруди мiцної i довголiтньої".

Митрополит Фiларет (Амфiтеатров) та губернська влада, виконуючи постанови вищих iнстанцiй, почали вишуковувати кошти - адже спорудження кам'яного собору було не пiд силу самим мiщанам. Bтім спочатку розглядався таки віріант побудови церкви на кошти міського бюджету. На той час Тараща була далеко не бiдним містом - лише в 1837 р. до міського бюджету надiйшло 11 тис. крб. "важкою" царською валютою. (В тi часи вiдро пива коштувало 50 коп., а вiдро горiлки менше 2 крб.). Всъоro ж на балансi міського бюджету станом на 1837 р. перебувало 95.126 крб., накопичених за ocтaннi 30 pоків (з 1808 р}.

Однак, при щорiчному прибугку в 10-15 тис.крб міські видатки щороку становили близько 8 тис. i тому витрачати весь «золотий запас» мicтa за один раз було досить ризиковано. Будiвництво ж собору оцiнювалося саме в 95 тис.

Мiський голова – Прокiп Мороз - був готовий вiддати бiльшу частину бюджету містa на святу справу, але київський губернатор Ф. Переверзев остудив поривання таращанського мера. Bін написав листа митрополиту Фiларету (Амфiтеатрову), в якому переконливо обгрунтував неможливiсть спорудити кам'яний собор силами лише міського бюджету. Kpiм того, управляючий Київською губернiєю повiдомив, що фiнансової допомоги з Петербурга чекати доведетъся довго. До Таращi було вiдправлено ще одного apxiтектopa - вже не церковного, а губернсъкого - Ф. Леонова. Bін дiйшов висновку, що старий собор можна розширити i капiтально вiдремонтувати. І хоча i в Петербурзi, i в самiй Таращi прагнули почати будiвництво нового собору, економний губернатор таки вiдстояв свою позицiю, надiславши вельми переконливi листи у рiзнi iнстанцii".

Київський митрополит Фiларет (Амфiтеатров) у листi до таращанцiв примирливо зазначив: "По поясненiй київським губернатором неможливостi негайно приступити до побудови кам.'яного собору в м. Таращi, я погоджуюсь на його пропозицiю щодо оновлення дерев'яного собору з прибудовами до нього”.

Peмонтнi роботи коштували значно дешевше i таращанськi миряни з ентузiазмом взялися до роботи. Знову посипалися до церковних чаш карбованцi, заробленi натрудженими руками мiщан. Не дрiмала i міськa влада. Лише на початку робiт міськa дума Таращi видiлила 1.346 крб. На закупiвлю матерiалiв та на аванс майстрам - Йосипу Лiсiченку i Кондратiю Кузнецову (керiвники будiвництва), Iвану Василенку, Афанасiю Ящевському та iн. Мер Таращi - М. Кустовський - особисто пильнував, щоб для оновлення храму закуповувався якнайкращий матерiал. Хоча в Таращанському повiтi було достатньо лiсiв, дубову деревину до Таращi привозили зi Ржищева, а вапно - з Браiлова. Камiння на фундамент добували за 15 верст вiд мicтa. Чиновники таращанської міської думи фiксували кожну витрачену копiйку - в apxiвi зберiгаютъся детальнi фiнансовi звiти. І 23 березня 1841 р. благодiйник собору - мiський голова М. Кустовський - iз задоволенням повiдомив київському губернатору: "Вашему Превосходительству честь имею донести, что все потребные к починке таращанского Георгиевского собора материалы заготовлены и работы производятся”.

Мешканцi містa виявили рiдкiсну дружнiсть - оновлений храм став справжнiм символом єдностi таращанської громади.

Про те, з часом, через 26 років, знову постала потреба будівництва кам’яного храму, яким почав опікуватися сам Олександр II. Силами людей було зібрано 7 тисяч крб. Мер міста писав, що громада відчуває нестачу в засобах до життя внаслідок неврожаю, дороговизни та падежем скота. Коли були вирішені питання дозволу будівництва, розпочалися торги серед підрядчиків. Право бути будівничим Таращанського собору виборов купець Овчинніков, котрий за своє життя возвів не один храм у Київщині. Ця благочестива людина завжди пам’ятала про те, що все, що ми робимо для себе, помирає разом з нами, а те, що ми робимо для інших, залишає вдячність поколінь. Спорудження храмів приносило йому витрати, про те, працював купець від душі й з розмахом. Розуміючи, що будується на віки, матеріали потрібно обирати якісні. Тому йому не підійшла цегла з двох приватних заводів, які на той час вже були в Таращі й довелося будувати новий цегляний завод.

Звертаємо увагу на вибір місця для храму. Створено було спеціальну комісію, яка рекомендувала будувати собор біля старого. Багато людей були проти. Оскільки собор стояв у низині й з центру міста його видно не буде. Крім того, він затінятиме старий, що спричинить швидке руйнування від сирості. Якщо ж будувати в центрі, то храм буде серед єврейського населення у невигідних умовах. Нарешті, справу вирішили обставини: почав зсуватися грунт біля старого собору, тому новий заклали вдруге в центрі біля базарної площі. У будівництві, яке тривала 13 років приймали участь особи різних віросповідань: підрядчик німець-протестант Ганке, євреї – постачали вапно й алебастр, склили вікна, виконували ковальські роботи.

У 1883 році до Таращі завітав київський митрополит Платон, щоб проконтролювати стан будівельних робіт. На службі, під час проповіді він підняв досить глибинну тему: "Как создаем храмы вещественные, как принимаем меры к тому, как рассчитываем постройку и составляем планы и фасады, кладем фундамент, украшаем и вершим – так точно мы должны созидать и храмы нерукотворные – себя творить в храм Богу”.

Особливо показовою щодо відповідальності й порядності є подія, пов’язана з побілкою стін собору. У 1883 році собор було побілено. Але після цього проведено ще ряд робіт, які частково зіпсували побілку. І хоча такі роботи можна було провести й пізніше, ніхто навіть й не намагався прискорити освячення, хоча в цьому була нагальна потреба. І тільки у 1886 році собор було освячено.

Свято-Георгіївські собори (дерев’яний і кам’яний) були знищені більшовиками. Те, що створювалося віками, знищилося досить швидко. Проте, неабияк сильно воно відновлюється знову.

З історії Успенської церкви бачимо, що за всіх часів були люди, які за посади й привілеї відмовлялися від віри. Цікавим є факт продажу самої церкви. Протоієрей о.Андрій Палахович отримав дозвіл від митрополита на обмін церкви на гроші. Однак запротестувала частина прихожан, які, обурені тим, що з ними не радилися, на громадських зборах прийняли досить дипломатичну, хоча й емоційну, ухвалу.

"Існуюча в місті Таращі стародавня церква в пам’ять Цариці Небесної Пречистого Успіня, дозволена до продажу. На превеликий жаль, вона скасована без відома нашого і вже, очевидно, незабаром згладиться з очей наших і саме її існування.

Боже милосердний, нехай буде воля Твоя свята і тобі самому відомо,хто винен цьому!. Це нам слід було вчасно просити дозволу на ремонт цієї дорогоцінної пам’ятки – щоб вона вічно залишилася непорушною в пам’яті наших предків. Джерела коштів ми готові відкрити з трудів наших і кожному з православних радісно хоча б раз на рік в день 15 серпня в цьому храмі слухати канон: "В Рождестве девство сохранила еси..”

І тому ми ні в якому разі продавати церкви не бажаємо, а готові завжди ремонтувати її власним коштом.

Або, якщо цієї доброї справи вже не можливо здійснити, то оскільки цвинтарна церква для слухання служби тісна і до неї необхідно прибудувати два притвори, то на таку святу справу можна використати Успенську церкву. Побудову й перенесення ми приймаємо на свій рахунок, і, оскільки ми є люди, зайняті постійною роботою, то збір пожертв на цей предмет, доручаємо нашому міському голові Павлу Мокієвичу Шушкевичу, а також міщанам – домогосподарям Івану Марченку, Івану Кустовському, Петру Скарбницькому і за успіх в цій добрій справі ми повинні сказати їм велике спасибі.

Нарешті, якщо прохання наше не може бути задоволеним, то ми готові в будь-якому випадку заплатити за цю церкву оціночну ціну і просимо цю церкву залишити в місті.”

Згодом, матеріали з церкви були використані для розширення цвинтарної церкви, а коли була побудована нова кам’яна Свято-Георгіївська церква, один з її престолів був названий Успенським.

Слід наголосити ще раз на тому, що розширення храму святих мучениць за рахунок будівельних матеріалів, відбувалося під керівництвом мера Павла Шушкевича. Це рідкісний випадок в історії Київщини 19ст., коли храмобудівничим виступав не граф, і не купець, а міський голова.

Важливим, з моральної точки зору, є створення Тюремного храму, де б в’язні могли сповідатися, причащатися і слухати настанови на шлях істинний.

Приємно відмітити і про силу, "якість” духовних наставників Таращанського повіту. У життєписах про них зустрічаємо сімейну трагедію першого настоятеля Георгіївської церкви – о. Євстратія Романовського. Його син, який по смерті батька був призначений на Таращанський приход, прийняв унію й щоб не так було соромно за відступ, виїхав з Таращі й був батюшкою в с.Яхнах. Та коли унію було скасовано, він знову просився в Таращу "на мой наследственный приход меня определить”. За церковними канонами такий вчинок заслуговує епітимії – церковного покарання. Проте, митрополит на його лист наклав таку резолюцію: "По снисхождению на немалое его семейство, в восьми душах состоящее, дабы оное не могло лишиться в таком случае пропитания и в чаянии его, за тот поступок, чистосердечного перед Богом раскаяния, сия епитимия оставляется – с тем, однако, чтобы он к таращанскому приходу, которого сам себя превращением на унию лишил, отнюдь не касался, а был доволен яхновским приходом.”

Одним з найбільш яскравих виявів утвердження гуманістичних цінностей у 19 столітті - це діяльність Свято-Георгіївського братства. Школи, лікарня, бібліотека, благодійна їдальня – все було під їхньою опікою. Тому, читаючи про це, приємно стверджувати, що співчуття, милосердя, просвітницька діяльність, допомога ближньому – це ті цінності, які актуальні завжди. Та найголовніше, що завжди є люди, які обирають ці цінності як спосіб життя.


Історична епоха кінця ХVІІІ - ХІХ - початок ХХ ст. в контексті життя Таращанського повіту

Виступ Козакевич Олександри

Існує дві точки зору на вік нашого міста. Одні вважають, що йому 2500 років, інші - 400. Та більшість науковців схиляються до першої точки зору.

Незважаючи на це за цей час тут відбулося чимало історичних подій, про які ми вже мало пам’ятаємо хоча вони і заслуговують на нашу увагу. Нажаль багатющі поклади нашої історії згоріли в архіві, а інші – ще мало відомі.

Сучасна Тараща є порівняно невеликим районним центром, якому підпорядковано 36 населених пунктів району. Але не завжди так було. У ХІХ ст.. наше місто було своєрідною столицею величезного Таращанського повіту, який охоплював понад сотню населених пунктів і до якого належали такі значні містечка, як Тетіїв, Ставище, Жашків.

Для того щоб краще зрозуміти значення Таращі того часу я пропоную порівняти її з Білою Церквою. Звичайно, Тараща і до революції за кількістю населення поступалася Білій Церкві. Однак, на початку ХХ ст.. ця різниця була значно меншою – Тараща мала понад 12 тисяч мешканців а Біла Церква близько 38 тисяч. Але за статусом Тараща мала незрівнянно більше привілеїв і переваг.

Насамперед Тараща була повітовим центром, а Біла Церква належала до Васильківського повіту.

В Таращі довгий час існував магістрат, посада міського голови і привілеї громадського самоврядування. Біла Церква ж, як приватний маєток, управлялася звичайними економами і не володіла автономією громадського життя.

Тараща мала статус міста і тому більшість її мешканців були вільними міщанами. Біла церква ж найменувалась містечком і тому її жителі були переважно селянами. Таращанські міщани мали статус вільних мешканців, а Білоцерківські селяни були безправними кріпаками графів Браницьких.

Наприкінці ХІХ ст.. в Таращі спостерігається інтенсивний розвиток промисловості, ремесел, кустарних промислів і торгівлі. Серед підприємств найбільшими були вальцовий млин, пивоварний завод, 6 цегельних заводів, тютюнова фабрика. Крім того тут діяли медоварня, миловарня, олійниця, свічкарня, 18 кузень, 8 водяних млинів, 2 вітряки. Тут виробляли вози, брички, так звані Таращанські сани, колеса, ободи, які продавались не тільки на місцевих ярмарках, а й вивозились до Бессарабії, на Поділля, в Херсонську губернію.

Так як і зараз велику частку у господарстві Таращі займало землеробство. Цікаво те, що кожні 2 тижня тут проходили одноденні торги, на які з’їжджалися селяни із Таращанського, Канівського і Васильківського повітів. Привозили сюди худобу, хліб та інші сільськогосподарські товари.

Також у місті була лікарня, заснована у 1834 році.

Коли ми вже з вами ведемо мову про населення нашого міста, то давайте звернемося до архівних документів, які дають змогу прослідкувати різні верстви населення того часу. Ми з вами маємо змогу порівняти дані за 1852, 1890 та 1916 роки. (таблиця)

Перше що впадає в око це те, що мешканці міста мали різні віросповідання. Це: православні, євреї-іудеї, католики, старообрядці.

Якщо порівняти кількість православних і католиків, які проживали на території міста впродовж цього періоду, то прослідковується чітка тенденція збільшення православних віруючих ( в 1852 році – 3040, а в 1890 – 4825 осіб) і зменшення жителів уніатського віросповідання. (в 1852р. – 378, а в 1890 – 33). Це зрозуміло з огляду на те, про що розповідала Ольга Петрівна. Але все ж перед нами постає питання: чи кількість католиків зменшилась внаслідок виродження, чи серед них були перебіжчики.

З іншого боку поряд з православними і католиками досить вагомий прошарок населення – євреї-іудеї. Їх кількість з року в рік зростала. Очевидно вони були стійкі в своїй вірі. І як бачимо далі, досить часто займали в місті поважні керівні посади.

Якщо розглядати верстви населення того часу то, як бачимо, серед православних були: духовенство, військові, статські, дворяни, однодвірці, міщани, дворові. Очевидно, такі ж верстви мали і жителі інших віросповідань, але дані про це не збереглися.

Духовним та суспільно-громадським осередком життя міста була церква, адже на відміну від нас люди того часу більше шанували свою віру, відчували більшу потребу мати духовних наставників і молитися в храмах. Тут вони охрещувалися, отримували благословління, прощення, вінчалися, сповідалися. Саме тут наші прадіди могли почути величаве православне богослужіння. До обов’язків тогочасних пасторів входило розповідати про новини в країні та світі, висвітлювати механізми незвичайних природних явищ, переконували здійснювати щеплення від віспи та дотримуватися правил гігієни.

Фотозвіт про конференцію

О.П.Цюренко, вчитель історії, налаштовуєаудиторію на розуміння актуальності обговорюваної теми

Наймолодша доповідачка КозакевичОлександра, учениця 8 класу


Найпочесніший гість-доповідач Володимир Перерва - кандидатісторичних наук


Дійсний член МАН Білоус Євгенія на  шкільній науковій конференції в останнє - вона випускниця

Відвідісцевих святинь  

У підземному монастирі